ОЛЕНА ПЕРВУШИНА: КОЖЕН СУДДЯ СЬОГОДНІ ПОВИНЕН БУТИ ПСИХОТЕРАПЕВТОМ

Неукомплектованість судів, проблеми в організації роботи, відсутність незалежності, поваги, впевненості у завтрашньому дні – це наштовхує на думку, що все, здається, втрачено. Проте, дійшовши до самого дна, ми повинні відштовхнутися від нього. Лише в такому разі ми можемо врятувати – не себе, а нашу професію та наше покликання

«Працювати в судовій системі нині – це виклик. Суддю фактично прирівняли до злочинця. Частина з нас відчувають постійний тиск, острах за своє життя та життя своїх рідних. І судді почали озиратися – на так званих громадських активістів, на політиків, на засоби масової інформації. Неукомплектованість судів, проблеми в організації роботи, відсутність незалежності, поваги, впевненості у завтрашньому дні – це наштовхує на думку, що все, здається, втрачено. Проте, дійшовши до самого дна, ми повинні відштовхнутися від нього. Лише в такому разі ми можемо врятувати – не себе, а нашу професію та наше покликання». Ось з таких пронизливих слів починається мотиваційний лист кандидата на посаду члена Вищої ради правосуддя судді Голосіївського районного суду міста Києва Олени Первушиної.

Так, саме просто судді, бо, як виявилося, ще в лютому 2017 року Олена Сергіївна добровільно склала повноваження голови цього суду, який очолювала 10 років з 2007 року. Склала не заради вигоди або через тиск, але задля збереження себе у професії та трохи – для того, щоб присвятити більше уваги власній сім’ї й осмислити, що робити далі. Що цікаво, «фантомна роль голови» переслідує Олену Первушину й досі. Це відчувається й через шанобливе ставлення помічників та секретарів, й через авторитет та повагу колег, й через власне щоденне нагадування, що «на роботу можна прийти й пізніше, хоча б до 9.00», на «неприбраний килимок не обов’язково слід звертати увагу», й «чомусь з’явився час перечитати Тараса Шевченка, Антона Чехова та Стівена Кінга»… Про все це й набагато більше ми дізналися під час цікавої та неймовірно «живої» розмови з Оленою Первушиною якраз напередодні травневих свят.

–    Олено Сергіївно, ви настільки довго очолювали Голосіївський райсуд, що напевне знаєте про всі процесі всередині нього краще за будь-кого. Тож проясніть відразу, які статистичні показники суду, скільки взагалі суддів, втому числі так званих суддів «без повноважень»?

–    Штатна чисельність суддів Голосіївського суду – 26 осіб. Зараз в суді є 2 вакансії, тобто всього працює 24 людини за штатним розкладом. З них 1 суддя – в декретній відпустці, і 7 суддів – без повноважень.

– Тобто майже третина суддів не зайнята розглядом справ? Чим вони займаються?

–    Нічим …

–    Але ж зарплату вони отримують?

–    Так.

–    Це якось позначається на мікрокліматі в колективі?

–    Про будь-яку напруженість в колективі з приводу цієї ситуації я не чула. Але абсолютно чітко розумію, що ніхто з колег точно не відмовився б від допомоги при підготовці проектів рішень або при складанні будь-яких звітів, підготовці статистичних даних, наприклад. Але, на жаль, оскільки законодавчо це все не врегульовано, то і чогось вимагати від колег теж не можна.

–    Але ж судді без повноважень все ж ходять на роботу щодня?

–    Ви знаєте, коли як …

–    Якщо абстрагуватися від конкретних осіб, і взагалі не в прив’язці до вашого суду, така ситуація є зручною для суддів, які отримують зарплату, але нічого не роблять?

–    Категорично, ні. Я впевнена, що така невизначеність у власному статусі та повноваженнях важко сприймається кожним суддею. Відчувати себе зайвим неприємно кожній людині.

–    Нещодавно Указом Президента 113 суддів з так званих суддів-«п’ятирічок» нарешті були призначені безстроково. Хтось з суддів вашого суду увійшов до їх числа?

–    Ні.

–    Ситуація з ними може змінитися найближчим часом?

–    Мені про це нічого не відомо.

–    Солом’янський райсуд зараз на слуху у ЗМІ через справи, підслідних НАБУ. Ви чимось «знамениті»?

–    Особливої спеціалізації або групи справ внаслідок територіального розташування у нас немає. У цьому сенсі ми цілком такий собі середньостатистичний суд. Але що стосується резонансних справ, то так звана «справа діамантових прокурорів» якраз слухається саме у нас. Також у нас слухається справа поліцейського Олійника, відомого через стрільбу по «БМВ»-втікачу». Ну й ви ж пам’ятаєте про гучну справу ГРУшників Єрофєєва і Александрова.

–    До речі, чи не розгляд саме цих справ або можливо тиск з боку громадських активістів змусили вас подати у відставку з поста голови суду?

–    Ні, в жодному випадку. Це було абсолютно зважене, спокійне рішення в силу особистих мотивів…

–    Скажіть, відверто, ви просто «втомилися» від цієї посади за 10 років?

–    Ви знаєте, можливо, і через втому в тому числі. Я не бачила сенсу продовжувати цю роботу.

–    Ситуація з вашим переслідуванням з боку так званих громадських активістів АВТОМАЙДАНУ теж ніяк не вплинула на ваше рішення?

–    Ні. Та й в цілому на прийняття мною рішення ніщо і ніхто не може вплинути. Я завжди була самостійною і незалежною людиною. У мене свій погляд на всі ці речі.

–    Взагалі та ситуація з активістами АВТОМАЙДАНУ чимось закінчилася?

–    Нічим не закінчилася. Єдине, що хочу сказати, що в ЗМІ досить однобоко відображають деякі нюанси, наприклад, стверджуючи, що це я переслідую активістів Автомайдану. Була ситуація, що в листопаді 2016 року за мною дійсно стежили. Я звернулася із заявою до Генеральної прокуратури, і відповідно були проведені певні дії та встановлено, хто це. Виявилося, що один з фігурантів одного з кримінальних проваджень, дійсно, організував стеження за мною. Це абсолютно не відноситься ні до Автомайдану, ні до будь-кого з активістів. Після цього, коли я побачила, що мене знову знімають на камеру і переслідують, природно, я звернула на це увагу і знову звернулася до Генеральної прокуратури. А що і як відбувалося далі – я так само як і ви дізнавалася зі ЗМІ, оскільки я жодним чином не можу ініціювати проведення обшуків чи інших слідчо-оперативних дій проти жодної особи. Скажу більше, якби я знала тоді, що мене знімає активіст Автомайдану, я б ніколи не звернулася до Генпрокуратури, знаючи, якою буде реакція.

–    З вашого тону я можу припустити, що до так званих активістів ви не маєте теплих почуттів. Але ж не можна заперечувати, що сьогодні в житті кожного судді присутня ця додаткова перемінна у вигляді деякої форми громадського тиску і контролю, чи не так?

–    Скажімо так, увага преси до роботи судді існувала завжди. А щодо активістів або «громадянників» як їх ще називають, у мене двояке ставлення. Якщо абстрагуватися від камуфляжного одягу, наприклад, то взагалі кожна людина може називати себе частиною суспільства, і як громадський активіст прийти на будь-яке відкрите судове засідання, до органів виконавчої або законодавчої влади. Що ж стосується випадків тиску на суд, то вони, звичайно, у нас теж були. Такі випадки були одиничними, але їх пам’ятаємо чітко, оскільки це якраз були випадки спроб окремих груп людей вплинути на прийняття того чи іншого судового рішення.

–    Хіба такого роду дії не підпадають під кримінальне переслідування?

–    Абсолютно вірно, але іноді правильніше спробувати домовитися з ними чисто по-людськи, спробувати вникнути в суть того, що відбувається. Дуже важливо зрозуміти, що рухає людьми в таких ситуаціях. Мабуть, вони просто втомилися від бюрократичної тяганини, або не можуть домогтися певних дій у відповідь. Та й взагалі, нинішня ситуація в країні банально не сприяє тому, щоб люди намагалися цивілізовано домовитися, спілкуючись між собою. Тому ми з суддями в будь-яких конфліктних ситуаціях намагаємося конфліктуючі сторони напоїти чаєм або кавою, заспокоїти добрим словом, дати валер’янки, врешті-решт. І ви знаєте, дуже часто з’ясовується, що конфлікт виникав буквально на порожньому місці – люди не могли отримати виконавчий лист, копію судового рішення, якісь проблеми з виходом в судове засідання. А іноді це були і просто прояви істероїдної психопатії, яку треба було погасити. Були у нас і дуже «активні» борці з корупцією – але для них, мені здається, цікавий сам процес конфлікту, як в тому анекдоті з поручиком Ржевським, який «не любить дітей, хіба що тільки сам процес». Таким людям просто хочеться виплеснути на когось свою незадоволеність від життя, нереалізованість, «перевести» свій негатив на інших людей. Втім, в таких випадках ми їх теж заспокоюємо. По різному – хитрістю, розмовами про життя, проводимо так звану психотерапію.

–    А ось ці психотерапевтичні навички – ними потрібно володіти лише голові суду чи їх слід опанувати кожному судді?

–    Ви знаєте, кожен суддя сьогодні повинен бути трохи психотерапевтом. Суспільство зараз настільки розбурхане, настільки не готове до поваги до закону і повазі один до одного, і при цьому юридично не поінформоване, як вирішувати ті чи інші питання, що все це й призводить до постійних конфліктів. Держава, що володіє монополією на силу, з усією цією ситуацією, скажімо відверто, не справляється. Люди перестали читати книги, вони задурманені негативними новинами, розбалансовані психологічно. А раз така ситуація в країні, коли ніхто не знає, куди ми як країна йдемо, то цілком логічно, що якісь локальні конфлікти, в тому числі і в приміщенні судів, доводиться жерцям Феміди вирішувати самостійно. Чому так відбувається? А причини всім давно відомі – замало суддів, брак технічного персоналу, нестача матеріального забезпечення (принтерів, ксероксів), та й з програмним забезпеченням все далеко не райдужно. Що вже говорити, якщо іноді система «висне» навіть від перебоїв в мережі напруги. І що найжахливіше, всі ці проблеми перманентні – просто раніше не вистачало конвертів і паперу, а зараз чогось іще.

–    До речі, ви більше не користуєтеся СМС-розсилками судових повідомлень?

–    Вже ні, хоча ви маєте рацію, ми брали участь як пілотний суд в цьому експерименті. Зараз активно СМС-розсилками ми не користуємося. Але що я можу сказати, у всіх у нас давно є мобільні телефони. І немає жодної проблеми в тому, щоб зателефонувати сторонам у справі та запитати про зручні строки розгляду справи, наприклад.

–    Давньої проблемою судів є й відсутність належної охорони. Здається, сьогодні ситуація не особливо змінилася в кращу сторону – он у вас сидить один охоронець, і скрізь висять таблички «Ведеться відеоспостереження». І це все, здається. Не страшно?

–    Лячно, звичайно. Але, як правило, усвідомлення того, що і до чого могло б призвести приходить дещо пізніше, коли події вже завершені. Я пам’ятаю одну ситуацію, коли навесні 2014 року (тепер мені здається, що я, напевно, тоді трохи погарячкувала) в одній зі справ, пов’язаної з розбоєм, вчиненим організованою групою із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ст. 187 частина 4 КК України), до суду прийшла так звана група підтримки. Серед підозрюваних – рецидивісти, в суді – скажімо так, їхні товариші. А навколо – ані міліції, ані людей зі зброєю, нікого… До мене звертаються дівчатка з апарату суду і кажуть, що «там люди в камуфляжі і з запахом перегару», що робити? І до речі, очолювала всю цю компанію нібито правозахисниця, а нині – одна з підозрюваних в організації замовного вбивства “пані Л” (редакція прибрала прізвище  на вимогу  Олени Первушиної та з етичних міркувань). Я дзвоню до Голосіївського райвідділу внутрішніх справ і прошу надіслати хоч кого-небудь на підмогу, а сама збираюся виходити до цих “правозахисників”. Правду сказати, міліцейський патруль приїхав дуже швидко – троє молодих хлопців у формі, але ж без зброї. «Нам не видають», – потупивши очі, сказали вони. І тоді довелося згладжувати ситуацію самостійно. І хоча було дуже страшно, скажу чесно, що без сміху ту картинку згадувати сьогодні важко, оскільки їх 60-річна очільниця прийшла у вишиванці, але ось спідницю забула одягнути…  І починається діалог:
–    Ви хто?
–    Громадянка України!
–    А прізвище?
–    А навіщо вам?
–    Дозвольте подивитися ваш паспорт.
–    А йди ти! І тут я розумію, що улюлюкання не пройде, а оскільки я володію арго, то і розмовляти довелося відповідно. І ви знаєте – подіяло! До того ж я зняла всіх суддів з розгляду всіх справ – і вивела сюди ж в зал засідання. Відчувши силу і нашу впевненість в собі, «гості» знехотя підкорилися – і ми змогли цілком цивілізовано провести підготовче засідання по справі. Не було ні фізичного впливу на головуючого суддю в процесі, ні будь-яких образ. А далі – більше. По завершенню слухання справи, підсудні виймають лезо з рота і починають різати собі вени. Навколо – калюжі крові, а я кажу «активістам»: «Хлопці, а ви точно приходили захищати цих «добропорядних» громадян? Може, їх випустити і нехай вони прийдуть до вас додому, до ваших дочок та сестер?» У відповідь отримала більш ніж красномовний погляд… Про валер’янку для прокурорів та молоко для адвокатів читайте у продовженні інтерв’ю, яке буде опубліковане наступного тижня. Далі буде

Розмовляв Іван Правдін

Джерело: Zrada.today