ІЛЛЯ НОВІКОВ: ПРАВОЗАХИСНИЙ ПАФОС БЕЗ ВАГОМИХ ПІДСТАВ МАЄ СМІШНИЙ ВИГЛЯД
Мій учитель Генрі Рєзник попереджав, що якщо захоплюватися тільки «народницькими», як він їх називає, процесами, то можна втратити кваліфікацію, розучитися робити рутинні речі, а не тільки кричати «Сатрапи! Ганьба!».
Російський адвокат Ілля Сергійович Новіков зовсім ще недавно розміняв четвертий десяток, але вже не перший рік – зірка. Адвокатури. Політики. Телеекрану. У двадцять років він вперше прославився у популярному телешоу «Що? Де? Коли?». Справою, яка прославила Новікова в Україні, стала справа Надії Савченко, яку формально він та його колеги не виграли, а насправді виграли, змусивши російську владу своїм аргументованим захистом звільнити Савченко. Але ж потім й самого Новікова наздогнали певні переслідування – ні, не політичні, але не менш дошкульні. Бо цькувати захисника взявся свій же колега – адвокат. Та й до телевізійних ефірів Іллю Сергійовича перестали запрошувати. З 2015 року Ілля Новіков отримав статус ще й українського адвоката, або, якщо вже зовсім точно – був внесений до Єдиного реєстру адвокатів України. З цього й розпочалась наша розмова з відомим адвокатом Іллею Новіковим.
– За останні кілька років Ви досить серйозно інтегрувалися в українську адвокатуру. Більше того, із листопада 2015 року Ви входите до Єдиного реєстру адвокатів України. Тобто як і всі українські адвокати платите внески, берете участь у роботі органів адвокатського самоврядування? Чи не так?
– Внески сплачую, але в самоврядуванні участі не беру, бо це не передбачено законом для іноземних адвокатів, включених до українського реєстру. На останній з’їзд Національної асоціації адвокатів України в червні 2017 року мене запросили як гостя, без права голосу, просто як представника НААУ в Росії.
– Чим взагалі було продиктоване бажання/необхідність одержати український документ?
– Коли восени 2015 справа Надії Савченко дійшла до суду, то досить швидко стало зрозуміло, що документи, отримані в Україні, російський суд не хоче приймати ні в якому вигляді. Щоразу на мої клопотання відповідали, що «ці матеріали отримані неналежним шляхом». Щоб показати, що справа не в способі, як я їх одержав, а в принциповому небажанні російської сторони, що її не влаштовує жоден варіант, я організував передачу тієї ж самої пачки паперів до суду сімома різними шляхами – через українську прокуратуру, через Мінюст, через консульство тощо, у тому числі одержав їх особисто тут у Києві. Для цього й потрібно було оформити статус. Потім це дуже мені спростило спілкування з українськими держорганами у справах Карп’юка, Клиха й інших українців, якими я займався.
– Чи маєте вже можливість порівняти російську й українську адвокатури – їхні організаційні (бюрократичні) моменти? Що стосується підвищення кваліфікації? Дисциплінарної відповідальності адвокатів? Чи є, наприклад, у РФ Комітети захисту прав адвокатів?
– Українська адвокатура поводиться набагато незалежніше стосовно держави. І у своїх внутрішніх процедурах дуже послідовно орієнтується на європейські стандарти й рішення (аж до заміни слова «attorney» в англійських перекладах документів на «advocate», оскільки перше занадто американське). І загалом прогрес у порівнянні із загальною вихідною точкою, якщо вважати нею, скажімо, 1991 рік, в українській адвокатурі вражає більше. У Росії спроби вибудувати повноцінний захист адвоката від тиску правоохоронців тільки починаються. Єдине, що на мій погляд, поки краще влаштоване в Росії, аніж в Україні, у плані роботи адвокатури – це те, що російські адвокати ще остаточно не віддали державі механізми призначення конкретного адвоката на захист по БПД. Але це почасти тому, що в Росії й ставки оплати з бюджету помітно нижчі за українські.
– Дивно, але інтеграція в українську адвокатуру у вас, напевно, найбільш яскрава серед усіх іноземних адвокатів, які працюють в Україні. Більше того, зі ЗМІ відомо, що ви за два роки, працюючи з Надією Савченко, блискуче вивчили українську мову. А до речі, навіщо? Навряд чи цього вимагали обставини справи.
– Я стільки разів відповідав на це запитання, і однак мені регулярно переказують якісь безглузді версії. Українську мову на рівні розуміння я освоїв іще років із п’ятнадцять тому, читаючи книжки. Я наполовину українець по мамі, жодних інших причин у мене не було. Щоб почати говорити самому, мені просто треба було «розговоритися» – два роки для цього цілком достатньо, і вийшло все саме по собі. Для роботи це, чесно кажучи, не обов’язково, але допомагає. Російськомовні колеги, поки йде розмова про якісь прості речі, теж наче все розуміють, але, коли приносять товстий стос паперів українською, багато хто може розгубитися.
– Майже рік тому Ви прийняли захист від екстрадиції в Молдову бізнесмена В’ячеслава Кобалєва (В’ячеслава Платона). Справа виявилася гучною. До судових розглядів підключалися навіть на рівні Ради Європи. Ви все ще продовжуєте вести цю справу? Про неї явно менше чутно останнім часом. Які особливості роботи над цією справою Ви б відзначили? – На жаль, я дуже мало міг зробити для В’ячеслава. Ми дійсно планували тривалу боротьбу проти можливого рішення про видачу Платона в українських і міжнародних судах. Але в той же день, коли я ввійшов у справу, його, всупереч усім українським законам, починаючи з Конституції, без усякого суду просто привезли прямо з СБУ в Жуляни, посадили в приватний літак і вивезли в Кишинів. Це, звичайно, була ніяка не екстрадиція, це було найсправжнісіньке викрадення. Після цього нам з колегами не залишалося нічого, окрім подання скарг, які вже (і це було прогнозовано) не могли змінити ситуацію, Молдова, зрозуміло, не поверне його назад. Залишається тільки ініціювати тиск на молдавську владу з боку європейських структур.
– Судячи з останніх постів, ви зараз ведете найрізноманітніші справи, аж до захисту хлопця, якого обвинувачують у тому, що він зачепив ногою омонівця, коли його тягли до автозаку… І це на тлі справ Савченко, Кобалєва та «кримських диверсантів». Це виняток із правил? Чи ви вважаєте себе насамперед «політичним» адвокатом?
– Мені не подобається сам термін «політична адвокатура». Є кримінальні справи з політичними мотивами (вони є у всіх країнах, але в Росії їх особливо багато), які вимагають від адвоката, окрім базової компетентності, деяких додаткових рис. Але саме на додачу, а не замість винятково професійних навичок. Мій учитель Генрі Рєзник попереджав, що якщо захоплюватися тільки «народницькими», як він їх називає, процесами, то можна втратити кваліфікацію, розучитися робити рутинні речі, а не тільки кричати «Сатрапи! Ганьба!». Тож правильніше мати у своєму портфелі більше звичайних справ, аніж політичних. Але це не завжди виходить контролювати. Буває, що одна справа входить у «гарячу фазу» і починає поглинати весь твій час, і тоді інші доводиться комусь передавати.
– Якийсь час тому було чутно заяви, що Ви маєте покинути клуб “Що? Де? Коли?”. Або, навпаки, виступати в українському клубі. Що з цього правда? Чи маєте зараз час на інтелектуальні ігри?
– І те, й інше правда. На російському першому каналі я не з’являвся з минулого року, і з врахуванням усього, що там діється, окрім «Що?Де?Коли?», це, мабуть, і на краще. В українській версії я грав у сезоні 2016 року, і не проти продовжити цього року. Часу це займає зовсім небагато, це не робота й не щось на зразок професійного спорту.
– Свого часу Ви мали досить багато профілів у соцмережах. Причому як нік Ви використовували, зважаючи на все, прізвище матері – Вертипорох. Це був спосіб анонімності? Які б взагалі Ви виділили основні заповіді для адвоката, як поводитися в соцмережах. А то в Україні це досить хворобливе питання – і матом лаються, і фото непристойні викладають.
– Про анонімність ніколи не йшлося, просто коли у двохтисячних соцмережі тільки з’являлися, там було узвичаєно мати, скоріше, нік, аніж повне ім’я. І в Росії, і в Україні протягом останнього року були прийняті додаткові правила поведінки адвокатів в інтернеті. Спільний знаменник у них такий, що інтернет щодо цього нічим не відрізняється від реального світу, і не треба робити там нічого, що неприйнятне тут. Річ навіть не в тому, які вислови ти використовуєш, а в тому, що ти при цьому говориш. Мат — далеко не найжахливіше. Є кілька жорстких табу – не розголошувати довірену тобі клієнтом таємницю, не критикувати роботу колег, не висловлювати привселюдно солідарність із обвинуваченням, якщо тільки сам не представляєш потерпілого… Решта багато в чому справа такту й смаку, які теж мають бути. Має дуже смішний вигляд, наприклад, надлишковий гламур, а також правозахисний пафос там, де для нього немає вагомих підстав.
– Ваші «добрі розборки» з Марком Фейгіним – це піар чи особливості професії?
– Марк був упевнений, що йому ніколи не доведеться відповідати за свої слова. Коли я запропонував йому порозумітися в нашій дисциплінарній комісії, він перейменував свої аккаунти у фейсбуці й твіттері й повидаляв найскандальніші записи. Можливо, він думав, що це захистить його від будь-яких претензій. Зрозуміло, я заздалегідь завірив усе в нотаріуса. Річ не в тому, що я якось надто сильно ображений на Фейгіна, я взагалі дуже товстошкірий, і мене мало хвилює, хто і що про мене говорить. Йдеться про дві речі. По-перше, така поведінка ганьбить нашу професію, оскільки люди судять про адвокатів по тим, хто більше на очах. По-друге, коли колега, із яким ми працювали два роки, починає розповідати, що я агент Кремля, – йому, звичайно, вірять більше, аніж якійсь сторонній людині. І це вже не емоції, це шкодить мені й моїм можливостям щось робити для своїх підзахисних. Тому я абсолютно серйозно поставив перед московською палатою питання про позбавлення Фейгіна адвокатського статусу. Нехай потім називається як завгодно – правозахисником, активістом. Адвокат — це професія з певними правилами, якщо ти не можеш їх виконувати, то це не для тебе.
– За останні три роки назвіть Вашу найбільшу #перемогу й найбільшу #зраду…
– Прийняття «Закону Савченко» і його скасування, відповідно. Я в курсі, що в цього закону дуже поганий піар, і мені це не додає популярності, але, як і раніше, вважаю, що мав рацію, коли допомагав його просувати. Закон був потрібний, а його скасування було великою помилкою. Коли виявилося, що правило про зарахування засудженому дня, проведеного в СІЗО, за два в колонії, «погано поєднується з існуючими умовами», то це був привід поліпшувати такі умови. Модернізувати Кримінальний Кодекс, налагоджувати роботу слідчих органів і будувати сучасні СІЗО, у яких люди не втрачали б дуже швидко здоров’я. Хоча для всього цього, чесно кажучи, не потрібні спеціальні підстави, бо держава й так має всім цим займатися постійно. Замість цього, одним рухом викинули на смітник зі словами «і так багато лиходіїв випустили». Випущених лиходіїв вони цим назад до в’язниць не повернуть. Але імпульс до розвитку законодавства зник, а витрати, яких потребувала реалізація «закону Савченко», позбавилися сенсу. Думаю, українці заслуговували на краще.
Розмовляв Іван Правдін
Джерело: Zrada.today
