«Одіссея» Крістофера Нолана: міф, у який віриш

На великі екрани вийшла кінострічка, яка дивовижним чином перекинула міст крізь тисячоліття. Міфічна історія Гомера, народжена у глибокій давнині, раптово й безжально стала дзеркалом сучасних українських реалій. Те, що колись здавалося далеким епосом із підручників. Тут вам і війна, яка тривала десять років, і довге, болісне повернення солдатів до рідного дому. Автори демонструють жахи війни, які неможливо забути, судоми посттравматичного синдрому та відчайдушні спроби відійти від пережитого пекла. Стрічка демонструє перебування в полоні та невідомості, а також складне життя в тилу, де кожен день перетворюється на баланс між тривогою та надією.

Режисер фільму, Крістофер Нолан створив напевне своє найепічніше полотно. А щоб відповідати епічності, він повністю зняв його на камери ІМАХ. Тому, саме в цих залах ви найбільше зануритеся у подорож Одісея додому.

Звісно, літературна основа кінокартини є надто монументальною, і для повноформатного проєкту, навіть тривалістю у три години, умістити всю масштабну оповідь Гомера було абсолютно неможливо. Автори свідомо пішли на динамічне скорочення першоджерела, сфокусувавши увагу глядача на найбільш знакових і впізнаваних частинах вічної подорожі. Екранний час віддали під ключові й найбільш драматичні випробування головного героя: культову історію протистояння з лютим Циклопом, містичні та небезпечні чари підступної Цирцеї, а також тривале перебування у полоні німфи Каліпсо та трагічний спуск до похмурого царства Аїду.

Особливе місце у хронології стрічки посідають події Троянської війни, де ключовий акцент зміщено на витончений замисел із дерев’яним конем – даром Афіні, що призвів до падіння міста. Режисер відмовляється від банального лінійного викладу: перші два акти подані у нелінійній послідовності, тому глядач змушений самостійно збирати пазл сюжету.

Попри фентезійні елементи, картина сприймається як цілком реалістична історія. Такий ефект досягається завдяки авторському прийому: міфічні моменти показані як спогади або розповіді барда. Одіссей – це ветеран, що пережив двадцять років жахів, відчаю та самотності, і його пам’ять просто гіперболізувала перешкоди на шляху до Ітаки. Інтерпретація перших двох актів, як не надійних спогадів, дозволяє оминути ті сюжетні діри, які часом зустрічаються в історії.

Крістофер Нолан зібрав у фільмі одних з кращих акторів свого часу, але якщо дивитися крізь призму автентичності, то у фільмі немає жодного актора-грека. Натомість греки представлені різнорасовим складом, що викликало серед глядачів обурення. Якщо ж відкинути цю складову, то перед нами постає чудова акторська гра.

Одіссей у виконанні Метта Деймона – це не безстрашний міфічний напівбог, а втомлений, цинічний, але неймовірно кмітливий стратег, на чиєму обличчі застиг тягар кожної прийнятої ним смерті. Актор блискуче передає психологічний стан свого героя, що яскраво простежується в епізоді з сиренами. Режисер свідомо відмовився від створення самої пісні, замінивши її шумом хвиль та гнівною фоновою мелодією, тож глядач бачить руйнівний ефект цих чарів виключно через експресивну міміку Деймона.

Енн Гетевей (Пенелопа) втілює на екрані не просто пасивне очікування, а трагедію жінки, яка змушена роками тримати владу в розпадаючомуся королівстві. Том Голланд (Телемах) чудово показує синівську тугу та дорослішання в тіні батька, якого він ніколи не знав. Ну а Роберт Паттінсон ще раз доводить свій акторський талант (хто бачив його в інших фільмах вже напевне і забув за «Сутінки»).

Нолан робить ставку на практичні ефекти – і цей підхід приголомшує, миттєво втягуючи глядача всередину екрана. Операторська робота на вищому рівні. Кадри поставлені так, ніби засмоктують нас у вир масштабних батальних сцен та кидає посеред безкрайнього, ворожого моря. Завдяки фірмовій ноланівській матеріальності ти буквально фізично переносишся в епіцентр подій, що особливо гостро відчувається в залах IMAX. Поєднання масштабних натурних зйомок із мінімальним залученням комп’ютерної графіки дарує відчуття абсолютного, майже тактильного реалізму в кожному кадрі.

Своєю чергою, саундтрек не просто звучить – він буквально тисне на груди, створюючи парадоксальний, дискомфортний ефект клаустрофобії посеред безмежного водного простору. Тут немає мелодії, яку ви будете наспівувати роками, але в межах цього полотна музика доповнює кожну секунду хронометражу.

«Одіссея» –це той фільм, який слід обов’язково відвідати цього літа. Це кіно, яке відмовляється розважати глядача, натомість пропонуючи йому важку, емоційно виснажливу подорож, яку Ви будете обговорювати з друзями не один тиждень.