«Вірш — це безпечний простір, щоб зняти маску»: декламаторка та інфлюенсерка Юлія Слободянюк про поезію, яка лікує

Скролінг, сльози та полегшення: декламаторка та інфлюенсерка Юлія Слободянюк про те, як вірші в соцмережах рятують від внутрішнього хаосу

Популярність сучасної поезії в соцмережах вийшла далеко за межі звичайного диджитал-тренду. Відео з декламацією віршів збирають мільйонні перегляди, а платформи стають простором для емоційного розвантаження, де люди шукають не складні рими, а легалізацію власних почуттів. Короткий емоційний контент перетворився на доступну форму арттерапії, яка допомагає формулювати й проживати важкий внутрішній досвід, коли бракує власних слів.

Декламаторка, блогерка та інфлюенсерка Юлія Слободянюк — одна з тих, хто задає цей вектор в українському інфопросторі, збираючи аудиторію виключно завдяки нативності та щирості. Ми поговорили з Юлією про терапевтичний ефект поетичного слова, культуру вразливості в кадрі та про те, чому емоційно важкі тексти залишають по собі полегшення, а не депресію.

Чому люди шукають відповіді на складні внутрішні питання саме у віршах, а не лише на сеансах у психологів?

Психотерапія чи розмова на кухні з другом зазвичай вимагають від тебе зусилля — тобі треба сформулювати свій біль, підібрати слова, витягнути це з себе. А інколи всередині такий хаос, що ти просто не здатна побудувати навіть одне чітке речення. Ти просто відчуваєш, що тобі погано, і все. І от у такий момент ти відкриваєш соцмережі, бачиш вірш і чуєш рядки, які за тебе формулюють все те, що в тобі кипіло місяцями.

Поезія працює як легалізація твоїх почуттів. Вона ніби каже: «Те, що ти зараз відчуваєш — нормальне. Твій біль нормальний. Твоя розгубленість чи злість теж нормальні». Люди шукають у віршах не готові інструкції до життя, а підтвердження того, що вони не божеволіють від своїх переживань. Це терапія впізнаванням.

Як емоційно важкий контент допомагає проживати травматичний досвід, а не заганяє у більшу депресію?

Багато хто боїться суму чи болю, намагається закритися від них позитивом: «все буде добре», «треба триматися». Але витіснена емоція нікуди не зникає, вона просто консервується всередині й руйнує тебе. Коли людина дивиться відео, де декламується трагічний або дуже щемливий вірш, і починає плакати — це і є початок зцілення.

Емоційний контент запускає процес емпатії до самого себе. Ти дивишся на ситуацію наче збоку, через призму чужої історії, але проживаєш свій особистий біль. Вірш стає безпечним простором, де можна нарешті зняти маску «сильної людини», поплакати, відпустити і, зрештою, видихнути. 

Ти часто транслюєш зі сцени та в кадрі сильний біль. Чи не важко пропускати крізь себе стільки чужих тригерів?

Це шалений енергетичний обмін. Коли ти пропускаєш крізь себе текст, де є біль чи внутрішня боротьба, ти не можеш просто «відключити» емоції після команди «стоп, знято». Ти носиш це в собі. Але знаєте, що мене рятує? Відчуття того, що це потрібно не лише мені.

Коли під відео з’являються сотні коментарів або приватних повідомлень, де люди пишуть: «Цей вірш врятував мене сьогодні» або «Я не могла заплакати місяць, а зараз реву і мені легшає» — це перекриває будь-яку втому. Я розумію, що моя вразливість у кадрі допомагає комусь стати трохи сильнішим у реальному житті. 

Один і той самий вірш у різні періоди життя сприймається інакше. Чому поезія допомагає переосмислити минуле?

Бо поезія росте разом із тобою. Текст на папері не змінюється, але змінюється твій внутрішній контекст і досвід. Коли ти переживаєш розставання чи втрату, ти чіпляєшся за рядки, де найбільше болю й образи. Минає рік, ти заспокоюєшся, переслуховуєш той самий вірш і раптом помічаєш у ньому зовсім інші сенси — прощення, подяку, силу йти далі. Поезія допомагає побачити свій прогрес. Вона стає дзеркалом, у якому ти бачиш, що рана, яка колись кровоточила, нарешті затягнулася і перетворилася на досвід.

Сьогодні молодь не лише активно слухає поезію, а й масово пише власну. У чому терапевтичний ефект самого процесу письма?

Коли ти виписуєш свої емоції на папір, ти ніби забираєш їх зі свого тіла й переносиш зовні. Це як вийти з кімнати, де горить пожежа. Поки думки крутяться в голові, вони здаються нестерпними. Але щойно вони стають текстом, ти отримуєш контроль над ними. Нещодавно я була на поетичному вечорі й побачила, як багато молодих людей зараз пишуть вірші. Вони роблять це не заради визнання чи збірок, а тому, що це їхній спосіб вижити, проговорити свої страхи, любов, самотність. Писати вірші сьогодні — це найдоступніша арттерапія, яка рятує від внутрішнього вигорання.

Поезію довго вважали мистецтвом «для обраних». Як через емоційність у соцмережах вдалося залучити аудиторію, яка раніше взагалі не читала віршів?

Диджитал просто прибрав із поезії цей нудний шкільний пафос, де треба було рахувати склади й аналізувати метафори для оцінки. У житті все працює зовсім інакше. Люди приходять у соцмережі не за уроками літератури, вони приходять за відчуттями.

Сучасний світ дуже швидкий і штучний, у ньому багато візуального шуму. І коли серед цього хаосу з’являється чийсь живий голос, який під тиху мелодію піаніно говорить про найінтимніші речі — любов, самотність, стосунки з батьками, то людина зупиняється. Їй байдуже, який це віршований розмір. Вона відчуває щирість. І якщо текст зачепив її емоційно, вона підпишеться, переслухає це ще раз через пів року і надішле подрузі. Поезія стала доступною терапією, яка сама знаходить тебе у стрічці новин саме тоді, коли ти цього найбільше потребуєш.

.

Джерело: Name PR